Historie rodu Velichových

Я, Владимир Федоров Велих, 33 лет, женат, австрийский подданый, по национальности чех, к православию присоединился в 1888 году. Имею жену, Марию Ивановну, 32 года, также православную.

Отец мой, Федор(Франц) Иванов Велих происходит из чехов, австрийских подданых, очень давно поселившихся в России, а в д.Ольшанка живет более 40 лет.

7 лет тому назад он умер, а моя мать умерла 22 года тому назад. Означенный отец мой принимал русское подданство 27 сентября 1889 года и причислен в крестьяне д. Ольшанки, Чудновской волости, Житомирского уезда по постановлению Волынской Казенной Палаты от 17 октября 1894 года за № 14968.

В то время мне было от роду всего 7 лет. Старшие единокровные братья мои Иван и Василий Федоровы(Францевы) Велихи принимали подданство России вместе с отцом, как совершеннолетние и также, как и последний причисленны  в крестьяне д.Ольшанки по постановлениям Волынской Казенной Палаты, и Иван от 30 декабря 1885 года за № 14939 и Василий от 17 октября 1894 года за № 14968, а потому и значатся в поселковом Ольшанском чешском обществе.

 Проживал постоянно и безотлучно в Ольшанке дяди свого общества. А полагал, что раз отец мой причислен в это общество формально, то и я состою при отце, между тем, когда последовало распоряжение о выселении иностранных  подданых, воюющих с Россией держав,  пошел справиться в Чудновское волостное правление и к ужасу своему узнал, что я вовсе не записан в посемейном списке при моем отце и братьях в числа крестьян Ольшанского общества. Мне сказали, что я, как невыполнимый самолично присяги на подданство России ,считаюсь не русским, а австрийским подданым.

Душою и серцем, всем существом своим я русский, ничего общего с Австрийским Государством не имел, не имею и знать его не хочу. Как славянин православный, родившийся и выросший в России, я люблю ее и хочу быть русским верным подданым.

Поэтому умоляю Ваше Превосходительство вызвать меня для выполнения присяги, установленное свидетельство на предмет исходатайствования о причислении меня с женой в общество крестьян чехов деревни Ольшанки.»

Це єдина архівна згадка про родину мого прапрапрапрадідуся, Франца Івановича Велиха і прапрапрадідуся Володимира Федоровича Велиха, яку мені допомогли віднайти в обласному архіві.

Як мені стало відомо з архівних документів, у Франца Івановича Велиха, мого прапрапрапрадідуся, було троє синів: Василь, Іван та наймолодший Володимир, якій під час підписання ходатайства мав від роду 33 роки, тобто народився у 1882 році.

У 1904 році в родині Володимира Францовича та Марії Іванівни Велихів народилася дочка Анна, яка стала моєю прапрабабусею. А всього в сім’ї Велихів було 5 дітей – Марія, згадана вже Анна, Ростік, Йозеф, Зіна.

У 1924 році в сім’ї Анни, яка вийшла заміж за Вацлава Скриванека, народилася перша донька Марія, через 2 роки – Тоня, у 1931 році – Петро,  в 1934 році – Ростік,а в 1944-Вацлав.

Тоня, Антоніна Вацлавівна, є моєю прабабусею. Нині вона проживає в селі Вільшанка. Тож усе, що я знаю про своїх предків, мені розповіла саме вона.

Доля мого прапрапрадідуся повелася з ним дуже жорстоко. Ось що я записала з розповіді Антоніни Вацлавівни, внучки Володимира Францовича.

«У тридцяті роки, в період колективізації, Володимир Францович одним з перших вступив у новостворений колгосп, віддавши йому весь свій нажитий мозолями реманент, золоті руки і щедре селянське серце. Згодом зачепив за роги корови налигача і її випровадив на колгоспний двір.

З ранку до ночі трудилися мої предки Володимир та Марія у полі. Любили землю. Березневої пори, як тільки збігали з горбочків перші струмочки, виходили у поле, брали у руки грудочку вільшанського чорнозему і перекидали з долоні на долоню: тішилися, що вже прийшла пора засівати її, доглядати. А на жнива одягав прапрапрадід білу сорочку, чепурився. Казав: «Нема більшої радості, як збирати хліб.» Та не довго тішився: попереду його чекав 37-й рік.

   Життя – мов календар, в якому прожитий день, ніби листочок, помічений то червоною, то чорною фарбою. І проживши його, людина надіється, що той, новий, буде світлішим, радіснішим, щасливішим. Не біда, якщо мрія не збувається завтра. Буде ще день, потім ще і ще…Поки живе людина – живе надія.

Він мріяв про кусок хліба, про хорошу постійну роботу, про безбідне майбутнє своїх дітей, про право «називатися людиною»…Та йшов 37-й…

...З ранку в хаті Велихів готувалися до святкової вечері. На календарі було 24 грудня – католицьке Різдво. На свято до сина обіцялися прийти старенькі батьки, тож невістка,   хотіла прийняти їх якнайкраще. Доля не обділила її. Вийшла заміж за гарного, розумного хлопця, за те подарувала йому п’ятьох дітей.

Хтось голосно постукав у двері.

-Піди, Владьо, відчини. Можливо, уже батьки прийшли,- погукала з кухні Маня чоловіка.-Але чого б то так рано?

На порозі стояло двоє невідомих. У чорних пальтах і чоботях.

Якщо в чоботях, то в сім’ї зразу зрозуміли, звідки непрохані гості в цей різдвяний вечір.

- Ви – Велих? Одягайтеся, поїдете з нами.

Володимир Францович перепитав, чи можна взяти з собою бритву, одяг.

- Вони вам не згодяться.

Велих   чув, що кожної ночі забирали в селищі по 2-3 чоловіки і вони вже назад не поверталися.

«Слідство має точні дані про вашу контрреволюційну діяльність, - так розпочали допит заарештованого Велиха,-Ви звинувачуєтесь у тому, що в 20-му році хлібом-сіллю зустрічали білополяків, які проходили селищем. Ви імпонували їм. А значить , ви – проти Радянської влади.»

Володимир Францович дивився на слідчих широко відкритими очима і не йняв віри: як, він ворог народу? Це якась помилка. Він чесно і совісно працював, жив мирно з сусідами і владою, гарно виховував діток. З ніякими білополяками ніде і ніколи не зустрічався. А для чого вони йому? То ж у чому його вина?

Допити проводилися, як правило, вночі або пізно ввечері. Змінювалися слідчі, а їх жертви годинами простоювали під градом ударів. Якщо і після цього людина знаходила в собі сили і мужність заперечувати брехню, відмовлятися від наклепу, в хід ішли найжорстокіші муки.

До квітня довелося прапрапрадідусеві годувати вошей у Бердичівській тюрмі. Знущання неймовірні. За кожен не так зроблений крок – бійка, не такий, як хотілося б конвоїру, погляд – бійка, за розмову з товаришем – бійка…За все, тільки б людину принизити, зробити їй боляче, нагадати, що вона ворог народу. Хотілося одного: вийти на волю і крикнути на весь білий світ, що все це неправда, що на нього наговорили, що чесний він перед Богом і людьми…Та можна було тільки подумати про це, вголос – ні слова.

До місця заслання заарештованих везли в старих ешелонах. Тридцять вагонів – по 70 чоловік у кожному.

Далі ніхто не знає, як завершив свій земний шлях Володимир Францович: чи доїхав до своєї останньої зупинки в тайзі, чи помер прямо у вагоні і його тіло, як багатьох інших, викинули на одній із залізничних станцій. Але моя прапрабабуся, його дочка, кажуть, завжди згадувала про свого батька тільки найкраще. Він був дуже чесним працівником на пошті, нікого і ніколи нічим не образив. Про таких кажуть, що його совість чиста. Хоча вже мав поважний вік і йому дуже боліли ноги, він не міг ходити без палички, та завжди старався допомогти сусідові. Його шанували в селі, до нього приходили за порадою.