ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ СУСІДІВ – УСНОІСТОРИЧНІ СВІДЧЕННЯ ПРО АНКЛАВ ВОЛИНСЬКИХ ЧЕХІВ СТРУМІВКА В ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Околиці українського міста Луцька під час поселення чехів на Волині в ХІХ столітті були їм явно до вподоби. Не випадково ж на час Другої світової війни їх проживання відмічене у 12 селах, 16 колоніях, 4 хуторах лише Луцького району, який оточує місто.

Анклав Струмівка (Stromovka) відомий тим, що в ньому чехи становили понад дві третини жителів. Незмінна у своїй політиці полонізації, польська адміністрація за міжвоєнного часу в ньому містечко Теремно розділила на два: українські обійстя названі Теремном Новим, чеські – Теремном Старим Руським. Село Струмівка залишалося без поділу: крім чехів у ньому українців, німців і поляків було всього по кілька сімей.

Час Другої світової війни привніс жорстокі корективи в міжнаціональне співжиття Волині, не обминув анклаву: в 1940 р. німецькі мешканці евакуйовані до Німеччини, військовий осадник, – упривілейований офіцер польської армії, поляк Ліберацький, – депортований углиб СРСР. Дружина-чешка з дітьми залишена на місці1.

Свідчать про це основні в селі знавці аутентики, тогочасні жителі Струмівки Гардізон (Комісарчук) Мотруна Панасівна, дата народження 16. 01. 1924 р., Никитюк (Шафатинська) Анастасія Корніївна, д. н. 13. 12. 1925 р. Особливої повноти – розповідь Стадницького Олександра Миколайовича, д. н. 20. 01. 1928 р.: «Я, Олександр Миколайович Стадницький, народився і жив у війну при селі Струмівка на хуторі Діброва.

Жителями Струмівки були переважно чехи. Мешкало в селі також 4 сім’ї українців, німців – сімей 7, поляків – 4 сім’ї. Ми, діти чехів, німців, поляків, українців разом ходили до однієї школи з польською мовою навчання. Всі між собою жили нормально. До 40-го року.

Тоді, на його початку німці виїхали в Німеччину. Поляки і чехи з українцями залишалися. В 43-му році між поляками й українцями розпочалася колотнеча, але у нас тут при чеській більшості з поляками не було ніяких ексцесів. Ніхто нікого не зачіпав, не вбивав.

Поляки літом 43-го року вибралися до міста Луцька. Приїжджали на жнива сюди, збирали врожай. Їхали зі зброєю. Напевне, боялися, що їх хтось зачепить.

Із чехами були такі події. Під час вступу гітлерівців у 1941 році в Струмівці був забитий чех. Мабуть, випадково вбили його німці, прийнявши за червоноармійця чи як. Звати його було Райман.

Опитувач: Чи правда (уточнюються дані, наведені у компілятивній праці W. i E. Siemaszko2. – автор І. П.), що в 1943 році була закатована упівцями в Струмівці триособова чеська сім’я, що мала прізвище Дітріх?

Стадницький: Такої сім’ї Дітріх у Струмівці не було. Отже, такі чехи не могли бути тут закатованими.

Опитувач: Чи правда, що тоді був забитий чех Казімір Мілєвський?

Стадницький: Мілєвського теж тоді в Струмівці не було. Такого прізвища – ні. … Розкажу про трагедію, що сталася в селі Підгайці. Воно – недалеко від нас, за лісом. Перед Новим 1944-м роком німці з поліцією з поляків, – поляків було процентів вісімдесят, – приїхали, окружили частину села, людей зігнали в молочарню. Помста це була за те, що перед тим тут убили трьох німецьких офіцерів. Їхали вони на мотоциклі.

У тому місці, де вбивство сталося, німці з поліцаями, – приїхали, – і спалили українців, які тут жили. Зігнали в молочарню. Тільки декілька чоловік осталося в цих сусідських хатах –сховалися в схронах.

А потім поліція з поляків і німці шукали трупи вбитих німців. По лісі пішли облавою. Зайняла вона цілий ліс. Декілька сот поляків-поліцаїв ішло і німці. Пройшли через ліс і вийшли на наш хутір Діброва. А в чеха Янса тоді переховувався єврей Шая. Працював у саду. Вони його помітили. Стали по ньому стріляти, але він утік. Перебіг через річку Сапалаївку до Янсового швагра і там при шопі в скирті заховався – в згонинах, у полові. Там сидів. Їсти, що йому від швагра принесли, – молоко і хліб, – поставив біля дверей шопи. Сам заліз у середину скирти.

То було перед Новим роком. Сюди на відпочинок приїхало богато німців. Розгрузили саме при шопі довкола соломи своє військове майно, поставили вартового з собакою, а самі пішли святкувати. І Шая не міг підійти до молока з хлібом. Три доби!.. Боявся.

На Новий рік німецькі офіцери приїхали з Луцька знову. Шая почув: один вартовий підійшов до другого, що стояв при стозі, каже: «Ходімо й ми шнапс пити собі». Покинули пост, пішли до хат шукати шнапсу – з собакою. Аж тоді Шая вискочив із шопи, втік звідти. Далі переховувався в Липинах, в інших чехів.

Після війни, як усе перебув, працював у нашому районі начальником дорожної служби. Заїхав якось до нас додому і з вдячністю сказав: «Ви ж знали, що я переховуюся в Янса і ніколи нікому про це не сказали». Весь хутір те знав!.. Був вдячний нам – усім українським і чеським сусідам, із яких ніхто його не видав.

…Після війни в селі стояв гарнізон «краснопогонників» (підрозділи внутрішніх військ спеціального призначення, які висліджували повстанців. – І. П.). Вони ходили «промишляти» по коморах багатих хазяїв. До чеха Житного прийшли вночі, стали вибивати двері. Він обухом сокири «дав» по лобі одному. Того свої за ноги відтягли, забрали, а шапка його залишилася при хаті чеха. На другий день господар узяв ту шапку, пішов до районного начальника в Теремно, показав: «Є доказ, що до мене приходили грабувати». А вже до того чеські хати були грабовані не раз, та у владі звертали все на невідомих.

Наступного дня група чехів разом із доказом рушила до райцентру в сусіднє село Теремне, пригрозила відверто скаржитися: адже ж син Житного у складі чеської визвольної армії Свободи пішов на фронт. Делегацію заспокоїли, видавши кільком чехам гвинтівки, щоб ті налагодили в селі патрулювання на випадок приходу будь-кого.

Опитувач: Чи під час війни або після її закінчення був закатований у селі знову ж таки українцями чех інженер Владімір Янса?

Стадницький: Володимир Янса мав вищу агрономічну освіту. Здобув її в Чехії у 20-их роках. Вернувся з Чехії в Польщу до матері на своє господарство. Тут на Діброві хазяйнував. У 1939 році, коли пришли «совєти», вони призначили його начальником районного земельного відділу. Був ним. Як прийшли німці, вернувся до свого господарства.

У 44-му році, як «совєти» настали знову, він ще раз був начальником районного земельного відділу. Мав зброю – йому видали, щоб захищався від тих, які ходили по селах і грабували. Ці «краснопогонники», за те, що відбивався від них, спалили йому клуню. Трасуючою кулею з лісу вистрілили – клуня згоріла.

Він од них відстрілювався. У відповідь вони, засівши в тещі у живоплоті, його поранили. Сусіди бачили це. Він сам, поранений, ще прийшов додому, сказав жінці, що йому вистрілили в живіт. Пораненого, повезли в лікарню, але по дорозі він помер.

Опитувач: Отже, неправдою є, ніби його, як і ще чотирьох чехів у суміжному селі Струмівка, закатували «українські націоналісти», як твердиться в книзі В, і Е. Сємашків? І що чехів повстанці під час війни вбивали і в Луцьку, і в околиці?

Стадницький: …Скажу правду. Упівці ставилися до чехів дуже толерантно. Те, що пишуть, ніби вони забили в Діброві Владіміра Янсу, інших чехів, – такого не було. Не могло бути, бо ж була жорстка вказівка повстанцям: чехів не зачіпати. Чехи, відомо, ставилися до українців дуже приязно, добре, то й українці до чехів – так само. Як чехи в 47-му році виїжджали в Чехословаччину, то обнімалимся з українцями, плакали. Потім їздили одні до других. Їздять і зараз. І тепер приїжджають чехи в гості на Струмівку» 3.

Що стосується села Теремне Старе Руське, то за словами його тогочасних жителів не відповідає дійсності, ніби «під час війни чи після її закінчення» упівцями вбитий чех Гокеш. Чехи з таким прізвищем у селі невідомі. Дійсно, 24 грудня 1943 р. під час нападу повстанців на село, загинула чешка (напевне, була нею?), котра була замужем за поляком, – у поспіху прийняли її за польку.

У 1946 – 1947 рр. чеські жителі. виїхали до Чехословаччини. Сім’я Гофманів назавжди залишилася на Волині4.

У корінних жителів сусіднього села Підгайці Семенюка Павла Назаровича, д. н. 19. 01. 1928 р., Семенюк Борис Давидович, д. н. 07. 01. 1927 р., Козак (Стасюк) Лідія Степанівна, д. н. 10. 07. 1923 р., Сивий Георгій Трохимович, д. н. 22. 11. 1934 р. про чехів залишилося в пам’яті наступне: в селі жила мирна-спокійна українсько-чеська сім’я Нинчуків.

У 1943 р. влітку стався на Підгайці несподіваний, непредбачуваний напад поляків-шуцманів, під час якого вони під командою гітлерівця оточили вулицю з десяти обійсть, кого з жителів упіймали, зігнали до однієї з хат, усіх там убили і спалили. Загинуло разом із дітьми 23 особи, в т. ч. Нинчук Зінаїда і Віктор, їхня матір, дід Артем.

Через кілька тижнів відділ поляків-шуцманів під командуванням гітлерівця був у селі знову. Виловив і зігнав кілька десятків чоловіків-українців. Через чешку-перекладачку Ельзу з волинських чехів німець став виясняти, чи є молодь села в бандерівцях. Нічого не домігшись, розпорядився молодших 18 р. і старших 50-ти відпустити, всіх інших дав наказ забрати до Луцька. За порадою чешки-перекладачки дружини арештованих зарізали пару кабанів, зібралив селі півцентнера масла, завезли все це гітлерівцеві до Луцька. На додачу перекладачка, яка раніше була в селі вчителькою, дала розписку, що ручиться в благонадійності земляків-українців. Завдяки цьому українців, – було це винятком, – випустили5.

Завершимо словами про подію, що сталася у волинському селі Купичів, яке завдяки мешканцям мало наймення Чеський. У пору запеклих сутичок народжуваної в боях Повстанської армії, якій сприяв селянський український люд у протистоянні з трьома збройними силами пришельців, у цьому селі в беззбройного чеського юнака, який мав дар поета, народжувалися слова, якими міг би гордитись його озброєний ровесник-українець. Бо про Святе Святих, – Вітчизну, – мова та була: на папір лягали слова, які відбили дійсну позицію волинських чехів щодо українців, породжену ставленням до землі, що стала їм другою Вітчизною. В ті дні свої вірші хлопець, – у майбутньому відомий чеський літератор – мусив скоривати, але не знищував, бо вірив:

                                                          Буде це вже скоро,                                                                                                     Україна-Батьківщина

                                                          мусить наступити:                                                                                                     вам Богом надана,

                                                          синьо-жовтий прапор                                                                                                виборе свою свободу

                                                          буде майоріти.                                                                                                            без заброди-пана.

                                                          Нарід український                                                                                                     …Захистіть накази предків

                                                          жить в ярмі не хоче,                                                                                                   і право народу!

                                                          синьо-жовтий прапор                                                                                                Дзвоніть, дзвони! Стає близько

                                                          таки затріпоче.                                                                                                           Жадана свобода.

Лише в оунівських виданнях того часу знаходимо слова, з якими так перегукуються ці, написані по-чеськи, зокрема, у вірші «Народе український!»:

                                                           Зборюй статечно                               Народе мужній,                                             Вистій надійно

                                                           Впертість затяту,                               Любий та милий,                                           в святім двобої!

                                                           взірцем Шевченко                             Геть вражі ярма!                                            Кривди і рани

                                                           повинен стати!                                  Скинь вражу силу!                                        свобода загоїть…

Пророче лягало на папір у чеського юнака:

                                                           Прийде день, коли Вкраїна                                                                                       Прийде день, коли Вкраїна

                                                           зірве рештки ланцюгів,                                                                                             Важкі пута геть знесе,

                                                           кине лютим рабовладцям                                                                                         а тоді вас, «зацне панство»,

                                                           різку відповідь та гнів.                                                                                                хай ще й трясця розтрясе!

Під кожним із віршів, уривки яких наводимо, незмінний підпис «Kup icov na Volynе». Додамо, що з приходом на Волинь радянської армії їх автор відразу ж вступив до чеської армії генерала Свободи, щоб там відстоювати свої п ереконання антифашиста, у тому числі й право як чеського, так і українського народу на незалежність. Вірші, що за них міг би отримати «дуже круглий строк» не лише в тодішній радянській Україні, його мати, переїжджаючи до Чехословаччини в 1947 р., теж не знищила, а скрито перевезла з собою. Далі за пазухою автора помандрували вони за океан, де були надруковані рідною та в перекладі українською.

На Волинь автор згодом приїжджав у гостину. Тут, щиро перекладені українською, оселилися його вірші.

Поетичні слова чеського юнака таки без перебільшення вважаємо вершиною того, що сказано в поезії на тему «Волині-43» – вище, ніж у творчості сучасників-українців. Це радує особливо, бо ж справді визначальними були тоді й залишаються понині щодо братнього народу чіткі, тверді, щирі й правдиві слова, заповідані нам, – і неспроста! – саме …вдячним упівським середовищем: «Чехи, ви для нас єсьте swate lidi».

Були і – є!..

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 – 1944 років. Луцький район. Струмівка, село». Луцьк. – 2009. – С. 313, 314.

2. Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia. 1939 – 1945. – T. 1. – Warszawa. – 2000. – S. 592.

3. «Трагедія… Діброва Лищенська, хутір». – С. 120 – 123.

4. «Трагедія… Струмівка, село». – С. 316.

5. «Трагедія… Підгайці, село». – С. 259

6. Йосеф Томан-Томанек. Квіти гніву. Луцьк. 1999 р. – С. 14, 15, 32, 39.