Життя для мистецтва і країни: внесок у діяльність волинських чехів у післявоєнному Жатеці

Володимир Лібовицький – Життя заради мистецтва та Батьківщини

Внесок у діяльність волинських чехів у повоєнному Жатці
Марія Чонкова

Його знали в усьому світі, і він багато зробив для танцювального театру та своєї країни. Як це часто буває, вдома пророка не буває. Тому ім'я Володимира Лібовицького сьогодні не так широко відоме. При цьому він, разом із співаком Едуардом Гакеном, належить до найвідоміших чехів із Волині, які прославилися у мистецькій сфері.

Хто був Володимир Лібовицький

Волинський чех – балетмейстер – соліст балету – хореограф – лялькар – театральний режисер – художній керівник і директор – автор лібрето літературних і ревю вистав – перекладач – під час війни танцюрист і хореограф у Женеві, Цюриху та Люцерні – керівник Військового театру для інтернованих та активний учасник руху опору – доброволець чехословацької армії за кордоном – педагог – організатор та керівник Молодіжного ансамблю волинських чехів у Жатці – засновник танцювальної секції Армійського ансамблю Віта Неєдлого – провідний діяч професійного театру на Закарпатській Україні – видатна особистість культурного та суспільного життя першої половини ХХ століття – найвідоміший уродженець села Новини Чеські.

Внесок Володимира Лібовицького у розвиток культури волинських чехів у Жатці в 1947–1950 роках

У повоєнному розвитку Жатця та Подборжана важливу роль відіграли чехи з української Волині. Їхні предки з Австро-Угорщини переселилися в царську Росію у 1868–1880 роках через важкі умови в чеських землях та чутки про процвітання в Росії, де було багато невикористаних земель та інших переваг. Окрім сільського господарства, чеські переселенці почали займатися також іншими видами діяльності, такими як промисловість, торгівля та ремесла. В селах засновували школи, церкви, бібліотеки, розвивався культурний і громадський життя. Волинські чехи таким чином значно сприяли підвищенню економічного та культурного рівня на заселених територіях. Під час Другої світової війни волинські чехи становили значну частину 1-го чехословацького армійського корпусу в СРСР, у складі якого брали участь у визволенні Чехословаччини. Молодші з волинських солдатів залишалися в армії і після війни, а як Особлива військова група були дислоковані в Жатці. Залежно від місця проживання на Волині, військовослужбовці групи Жатець поділилися на п’ятдесят чотири групи за інтересами, які складали списки претендентів на отримання земельної ділянки в Чехословаччині серед військових і цивільних. У кожному гарнізоні, окрім виконання охоронних завдань на прикордонних територіях, вони готувалися до можливого постійного оселення.

Найбільший інтерес вони проявляли саме до Жатця, яке за своїми природними умовами та вирощуванням хмелю нагадувало їм Волинь. Проте життєва ситуація колишніх солдатів була непростою; їм доводилося стикатися з величезними існуючими труднощами. Проблема полягала насамперед у тому, що більше ніж третина господарств вже була зайнята раніше прибулими національними управлінцями з внутрішніх територій. Вони зазвичай до приходу волинських чехів вивезли з господарств все, що можна було вивезти; німецькі робочі сили були відправлені до таборів. Постачання сільськогосподарської продукції не було виконано, пально-мастильні матеріали були витрачені на цілий рік, домогосподарства були пограбовані. Солдати з Волині залишалися на своїх обійстях самотніми, іноді навіть депресивними через розвиток ситуації та відокремленість від родин. Після тривалих переговорів угода про репатріацію волинських чехів була підписана 16 липня 1946 року в Москві. Хід усього процесу переселення тривав фактично від підписання міждержавної угоди між Чехословаччиною та СРСР до прибуття останнього транспорту до Жатця 19 травня 1947 року. Перший транспорт вирушив 30 січня 1947 року з міста Дубно до Жатця, прибув 8 лютого і його зустрів чехословацький міністр культури Зденěk Неєдлий. Загалом вирушило сто сім потягів, і було перевезено тридцять три тисячі сімдесят сім осіб.

Повертаючись до старого чехословацького дому в Жатці, волинські чехи починають нове життя та вступають у суспільне і культурне життя. Життя на Волині вже показало, наскільки важлива культура для волинських чехів. Початки культурного та суспільного життя чехів на Волині датуються з самого початку приходу чеських іммігрантів на територію царської Росії. Волинські чехи дбали про розвиток суспільного життя, навіть безперервно продовжували свою рідну культуру. Музичні та духові оркестри були першими проявами чеської культури на Волині; у багатьох чеських селах виникали чеські клуби, де можна було читати чеські газети та журнали, слухати духову музику та переглядати чеські театральні вистави. Села мали свої пивниці та власні танцювальні зали.

Дуже важливу роль у поступовій асиміляції на початку відіграла діяльність новостворених волинських організацій. Першою значною організацією став Круг друзів волинських чехів (КпвЧ). Він був призначений волинським акційним комітетом, а установчі збори відбулися 15 травня 1945 року в Либуші поблизу Праги. Коли було визначено Жатец як центр волинських чехів, було вирішено перенести КпвЧ до Жатця. Головною метою організації було підвищення обізнаності про волинських земляків серед чеської громадськості, а також надання їм моральної та матеріальної підтримки. В Жатці організація почала діяти з червня 1945 року. Керівником став Яндржіх Душек (1909–1964), а наприкінці жовтня кількість членів становила п’ятсот осіб. Значним досягненням Кругу стало заснування Малінського фонду, який служив вшануванню пам’яті Чехословацького Малінана підтримку родичів загиблих з спаленої громади та на зведення пам’ятника малінським жертвам.

Наприкінці липня 1945 року в Жатці група інтелектуалів заснувала видавничий та поліграфічний кооператив "Батьківщина". Офіційно кооператив був заснований 30 вересня 1945 року за участю сорока п'яти членів. У Жатці Йозеф Рейзек (1908–1981) взяв під національне управління друкарню, а в Подборжане Йозеф Фойтік (1910–1983) – більшу книговидання та канцелярський бізнес. Метою кооперативу було видання та друк книг, газет, журналів, а також виробництво і продаж канцелярських товарів.

Ще однією важливою організацією був Союз чехів з Волині (СЧзВ), заснований у Жатці. Підготовчий комітет було створено 16 грудня 1945 року, а головою став Володимир Меснер (1890–1969). Після лютого 1948 року його позбавили посади голови через нібито антирадянські погляди, які він поширював серед волинських чехів, і новим головою став попередній перший секретар Ярослав Худоба (1919–2011). СЧзВ разом з Кругом почав підтримувати волинських чехів у їх культурних діяльностях і готувати ґрунт для розвитку та згуртування волинської меншини. Волинська молодь в Жатці об'єднувалася в молодіжному відділі при СЧзВ під керівництвом молодого студента Václava Židlického (1931–2002) і в домах для волинської студентської молоді. Студентські будинки для волинських студентів з усієї прикордонної зони заснував Круг у Жатці, де безкоштовно або за низьку плату проживали й частково харчувалися.

Важливою подією стало заснування друкованого органу "Вірна стража". Перше число громадського журналу вийшло на річницю створення республіки 28 жовтня 1946 року. Відповідальним редактором був Ярослав Худоба, а адміністратором — Яндіх Душек. З 1 січня 1947 року "Вірна стража" почала виходити в світ за підтримки кооперативу "Батьківщина". До наймолодшого покоління дописувачів "Вірної стражі" належав Вацлав Жидліцький, який пізніше брав участь у історичній та культурній комісії СЧзВ. "Вірна стража" щотижня публікувала новини та статті з інтересів та життя волинських чехів і стала інформаційним бюлетенем для кожного члена волинської громади. З першого числа публікувалися не лише патріотичні привітання, а й справжні воєнні історії та спогади з веселими і сумними поворотами. В "Вірній стражі" також були статті, що розповідали про досвід оселення, уривки з культурного життя, різні оголошення, новини з діяльності, що формувалася, Союзу чехів з Волині. Частиною "Вірної стражі" також був Волинський вісник, Трибуна волинської молоді та рубрика "Наш землероб". Саме тут у 1948–1949 роках своїми статтями взяли участь як Юрій Класк, так і Володимир Лібовицький. Щоб підтримати культуру в сільському господарстві, він знайомив читачів з відомими розведеннями птиці, бджільництвом та іншими сферами сільського господарства за досвідом з Волині. В кінці періоду з'являлися спогади про загиблих та померлих земляків у рубриці "In memoriam", а також реклами фірм, які здебільшого належали волинським чехам. Завдяки цьому журналу СЧзВ зміцнився настільки, що міг виконувати немалі завдання. Через цей лист організовувалися різні заходи, збори на підтримку соціально слабких, спогади на вшанування пам’яті, а також культурні заходи та інше. У передународному періоді журнал добре виконував своє завдання бути інформаційним каналом для волинських чехів та сприяти їх асиміляції та інтеграції в місцеве середовище. Після 1948 року в "Вірній стражі" стався перелом, який, звичайно, був зумовлений подіями епохи, а її вигляд пристосовувався до нової офіційної ідеології. Але слід відзначити, що вона не відмовилася від теми, важливої для волинських чехів, а саме від спроби домогтися компенсації за майно, залишене на Волині.

Образ. 2 3
До більш задовільного життя та легшої інтеграції в нове середовище також сприяли культурні акції, але лише в 1947 році волинським чехам вдалося повністю залучитися до культурного життя і спільно його формувати. Початки культурних акцій волинських чехів полягали, в основному, в організації балів, які намагалися привернути увагу присутніх своїм багатим програмним наповненням. Перший волинський бал у Жатці відбувся 12 січня 1947 року і став винятковою подією. На балі виступив волинський уродженець Володимир Лібовицький, балетмейстер і режисер, член Армійського ансамблю Віта Неєдлого, який повернувся після війни до Чехословаччини як частина західної військової одиниці. Володимир Лібовицький був переселений до Жатця, де одразу ж почав підтримувати культурне життя волинських земляків. Публіка на балу мала можливість спостерігати за творчістю Лібовицького: «З прихованим подихом ми спостерігали за окремими номерами, ретельно складеними в одне шоу – від драми до фарсу – захоплювалися його мистецтвом, яке прославило його по всьому світу». Своїм виступом також потішив публіку співочий колектив волинських чехів з Хореседела на Раковниччині, який заспівав російську та польську пісню, а також мікс чеських пісень. Публіка складалася не лише з чисто волинських земляків, на бал також завітали багато місцевих жителів, що підтверджувало, що прийняття волинських чехів йшло на добре.

Щоб волинські чехи продемонстрували свій внесок у культурне життя Жатця, Союз чехів з Волині (СЧзВ) вирішив провести виставку „Волинські в опорі та будівництві“ з 4 по 15 травня 1947 року. Експозиція пропонувала зібрані пам’ятки та документи, що наближали життя на Волині, сотні фотографій, діаграм і матеріальних пам’яток, які створювали образ життя та праці волинської меншини. Успішна виставка допомагала волинським чехам з їх інтеграцією. Жителі Жатця отримали можливість познайомитися з минулим життям волинських чехів і завдяки цьому могли легше прийняти їх до себе.
Однією з найбільших символічних та культурних подій для волинських чехів стала в липні 1947 року четверта річниця вшанування пам’яті Чехословацького Малінана. СЧзВ вирішив провести у Жатці національні святкування повернення волинських чехів на батьківщину під гаслом „Обіцянка вірності волинських чехів республіці“. Святкування розпочалися 12 липня 1947 року повторним відкриттям виставки „Волинські в опорі та будівництві“, а ввечері в Міському театрі відбулася святкова академія, на якій в культурній частині виступили два славні волинські уродженці Едуард Гакен разом із Володимиром Лібовицьким та провідна акторка драматичного театру Національного театру Марія Глазрова. "Вірна стража" написала про улюбленого Володимира Лібовицького: "Це артист, який не тільки вміє танцювати, але й жити та грати в танці". Вершиною святкувань 12 липня стали пам’ятні богослужіння всіх церков, хід волинських чехів містом, урочисте слово міністра національної оборони Людвіка Свободи та обіцянка волинських земляків зберегти вірність республіці.

Образ. 4
Після успіху святкувань у Жатці Союз чехів з Волині (СЧзВ) прийняв ідею В. Лібовицького розвивати культурну роботу серед волинських реемігрантів. Володимир Лібовицький став культурним референтом СЧзВ і в цій функції був підтверджений на 3-й загальних зборах 28 листопада 1948 року. На перехресті 1947 і 1948 років культурну творчість волинських чехів представляв новостворений Молодіжний ансамбль волинських чехів, який був заснований 11 вересня 1947 року і його очолив Володимир Лібовицький. Ансамбль складався з вокального, балетного та драматичного відділу, а прем'єрне представлення своєї художньої творчості відбулося під час святкувань жатецької жовтневої революції 29 листопада 1947 року у вигляді Вечора слов'янської взаємності. Святкування відбулося в Міському театрі, а весь вечір складався з програми пісень і танців слов'янських народів, яку режисував і хореографічно складав В. Лібовицький. Після цього ансамбль їздив виступати в навколишні села та під час різдвяних канікул здійснив концертний тур по місцях поселення волинських земляків на Мораві (виступи в Ланскроуні, Мохелниці, Сухдолі над Одрою, Квітіні, Уніčові та Шумперку).

Ще однією важливою культурною подією, що проводилася волинськими чехами, став другий волинський бал 23 січня 1948 року, який мав відродити спогади про маскарадні бали, що проводилися на Волині, та продовжити традицію січневого балу 1947 року. Наступним кроком стало планування всеукраїнського конкурсу народного мистецтва волинських чехів. Ідея була цікавою, на жаль, реалізація припала на несприятливий час. Конкурс відбувся 27–28 листопада 1948 року під назвою «Олімпіада художньої та народної творчості волинських чехів» і був призначений для індивідуальних учасників та колективів; змагалися у хоровому та сольному співі, музиці, танці та рецитації чотирма слов'янськими мовами. У конкурсі взяло участь понад сто учасників віком від десяти до п'ятдесяти років. У журі сиділи відомі особи, наприклад, режисерка Празького театру для молоді Міла Мелланова (1899–1964) та балетмейстер Володимир Лібовицький. Публічний виступ переможців у Міському театрі в Жатці представляв майстер Лібовицький. Культурна група Жатця здобула 1 місце в категорії народних танців. Олімпіада мала надзвичайний успіх і резонанс у національному пресі та серед громадськості як новий вид культурної діяльності. Для проведення наступного року конкурсу Лібовицький рекомендував, щоб кожна філія СЧзВ спочатку провела публічний відбірковий конкурс, а переможці мали перейти до основного змагання.

Образ. 5 6
Друга олімпіада відбулася знову в Жатці 1 травня 1949 року, а їй передував відбірковий вечір 30 квітня. У журі знову сиділи Володимир Лібовицький, Міла Мелланова та інші представники культурного життя. Змагалися у хоровому та сольному співі, рецитації, музиці, танці, а новими категоріями стали ораторське мистецтво та створення власних віршів. Великий успіх здобула культурна група Жатця, яка отримала перехідний кубок «За універсальність» для хорів. Вона змагалася в усіх трьох хорових дисциплінах і зайняла дуже хороші місця (хоровий спів 3 місце, рецитація і груповий танець 1 місце). Слід зазначити, що перебіг цього та наступного року в 1950 році вже сильно позначився на пропагандистській діяльності того часу. З програми зникла природна культура, головною метою стала пропаганда чесько-радянського дружби та взаємодії країн народної демократії. Вражаючим було гасло другої олімпіади в 1949 році: «Слов'яни на шляху до соціалізму та в боротьбі за мир». Також пропозиція плану діяльності СЧзВ у січні 1950 року зазначає, що третя (завершальна) олімпіада буде організована з метою пропаганди чесько-радянського дружби та народного мистецтва слов'янських народів як підготовка до змагання творчості молоді та остаточного залучення, зокрема, волинської молоді до культурного життя на батьківщині.

Третя олімпіада відбулася 1–4 липня 1950 року в Новому Маліні на Моравії з нагоди святкування сьомої річниці трагедії Чеського Маліну на Волині під гаслом «У мирі та будівництві — щасливе майбутнє народів». До змагань були включені ті ж дисципліни, що й на попередніх олімпіадах, а також ручна робота та вишивка. У суддівській комісії знову брали участь Володимир Лібовицький та Міла Мелланова. Серед переможців у хоровому співі 1 місце здобув Змішаний хоровий колектив із Жатця, а в групових танцях 2 місце зайняла культурна група Жатця. Переможці окремих олімпіад виступили під час святкувань Дочесної на культурному вечорі волинських чехів у Жатці 27 серпня 1950 року.

Внаслідок змін після лютого, що призвели до адаптації діяльності СЧзВ у сфері культури до нової ідеології, Володимир Лібовицький подав у відставку з посади культурного референта та покинув Жатець, якому він безкорисливо присвятив три роки свого мистецького життя, допомагаючи на основі досвіду, здобутого за кордоном, будувати культурне життя Жатця. На 5-му загальних зборах СЧзВ, що відбулися 4 березня 1951 року в Жатці, голова Ярослав Худоба високо оцінив заслуги Володимира Лібовицького, який своєю діяльністю сприяв асиміляції волинських чехів, заснував і керував колективом високого рівня, а також заклав основи широкої культурної діяльності. Кульмінацією стали олімпіади народного мистецтва та творчості волинських чехів, які виконали завдання пробуджувати й підтримувати творчі здібності та ентузіазм волинських земляків, а також показали зрілість волинської меншини.

Володимир Лібовицький очима часу
Володимир народився 10 листопада 1906 року в селі Новини Чеські в області Волині, де на той час проживала численна чеська громада. У 1923 році він почав відвідувати танцювальну школу в місті Рівне. Через рік, за наказом батька, він вступив до Сільськогосподарської технічної школи у Велких Опатовіцях. У 1928 році він втік зі школи до Праги, де навчався балету у примабалерини Єлизавети Нікольської. Під час навчання танцював у Великій опереті, Міському театрі на Королівських Виноградах і в Арені на Сміхові. У 1934–1937 роках працював у Словацькому національному театрі в Братиславі як перший соліст і сценічний партнер Елішки Фуксової-Лехотської. Перед Другою світовою війною також працював як хореограф театру в Ужгороді та Хусті. У листопаді 1938 року перейшов до Нової сцени в Хусті, де працював до її закриття в березні 1939 року. У грудні 1938 року він попрощався з Яном Масариком, який після своєї відставки з посади посла в Лондоні вирушив до США.

У 1939 році Володимир разом із балетом Національного театру в Празі вирушив на гастролі до Цюриха і залишився в нейтральній Швейцарії майже на весь період війни. Він працював там як балетмейстер і соліст на оперних сценах. Після падіння Франції в червні 1940 року Швейцарія опинилася в оточенні Німеччини та її симпатиків. Ситуація змінилася після висадки союзників у Франції в червні 1944 року. Союзні армії ще в 1944 році окупували більшу частину території, зайнятої німцями, і для чехів та словаків, які на той час перебували на території нейтральної Швейцарії, відкрилася можливість вступу до нашої іноземної армії. 

Це стосувалося й Володимира Лібовицького, який дістався до Великої Британії і в 1944 році був призваний до чехословацької іноземної армії. Після короткого навчання вже 29 січня 1945 року його перевели до роти зв'язку Чехословацької самостійної бронетанкової бригади, і він брав участь у боях. Після війни Володимир Лібовицький повернувся разом з усією бригадою на батьківщину і 29 липня 1945 року був демобілізований. Після звільнення він провів сезон 1945/46 у Празькому театрі для молоді Міли Мелланової. Він також був останнім, хто відвідував її в санаторії наприкінці її життя. У 1946 році він заснував у Празі танцювальний підрозділ Армійського художнього ансамблю Віта Неєдлого. У 1954–1956 роках він був хореографом Українського національного театру в Пряшеві, а з 1956 року – Поддуклянського художнього народного ансамблю (PUĹS). Він написав лібрето і як хореограф представив прем'єру балету Марійка – Карпатська рапсодія Радована Фест-Спішака.

Після війни (з 18. 5. 1945) він оселився у Твршицях біля Жатця, проживав у Празі та Псарах. Викладав ритміку в нововідкритій Міській музичній школі в Жатці та займався перекладами. У 1947 році Володимир відповів на прохання Союзу чехів з Волині, щоб використати свій досвід для підвищення культурного рівня, особливо волинської молоді, і переїхав з Праги до Жатця. Як він сам зізнався в журналі Вірна стража, його від'їзд був прийнятий зі змішаними почуттями, але він дуже добре знав, що потрібно допомогти створити ансамблі волинської молоді. З готовим художнім колективом працювати легко, але набагато важче було виховати нові колективи. Жатець став центром емансипаційних прагнень волинських чехів, у січні 1947 року тут відбувся перший волинський бал, на якому Володимир разом із колегами виступив як гість. На національних святкуваннях волинських чехів у Жатці в липні 1947 року він виступив у святковій програмі разом з Едуардом Гакеном та Марією Глазровою. Після успіху жатецьких свят на основі ідеї Володимира був створений Ансамбль волинської студентської молоді, який брав участь у численних виступах. Наступною метою майстра було провести всеукраїнський конкурс народного мистецтва волинських чехів у листопаді 1948 року, де він був членом журі. Було проведено ще два етапи олімпіади у 1949 та 1950 роках, однак їх суттєво зіпсувала політична ідеологія, і з програми зникла природна культура. Партійні функціонери не пробачили Володимиру його довоєнну діяльність на Закарпатті, співпрацю з прем'єр-міністром і пізніше президентом Августином Волошиним, а також службу в західній армії. За спогадами його племінниці, він уникнув в'язниці в 1950-х роках лише тому, що мав знайомого лікаря в Тепліце, який через хворобу хребта поклав його в гіпсове ліжко, і він довго ходив на милицях. Йому довелося вийти на пенсію, і двадцять років він прожив у селі Псари під Прагою, займався бджільництвом і малював фантастичні картини. У 1976 році він повернувся до Праги, де 18 грудня 1984 року помер самотнім і забутим.

Образ. 7
Володимир Лібовицький (псевдонім Юрій Класк) як солдат і в роки війни

Володимир був призовного року 1937 і склав військову присягу 28 жовтня 1937 року. Строкову військову службу він проходив у 5-му піхотному полку ТГМ, 9-й роті (III польовий батальйон піхотного полку ТГМ) з 1 жовтня 1937 року по 27 лютого 1938 року, військові навчання з 25 травня по 17 червня 1938 року, мобілізаційні навчання з 24 вересня по 25 жовтня 1938 року. Згідно з командирськими характеристиками, він завжди був дисциплінованим, інтелігентним, працьовитим, товариським, з хорошою військовою поведінкою. З 1939 року він перебував у Швейцарії. Ще в 1939 році листом від 17 вересня він запропонував свої послуги президенту республіки д-ру Е. Бенешу і подав заяву про вступ до чехословацької армії. У відповідь йому було рекомендовано залишатися на місці, працювати над пропагандою нашого мистецтва та надавати фінансову допомогу опору. Він повторно подавав заяви у вересні та жовтні 1941 року на прийом до чехословацької армії, але за наказом відповідних чиновників був прийнятий на військову службу лише в 1944 році.

Під час перебування у Швейцарії в роки війни (1939–1944) він виявив свої патріотичні почуття і приєднався до руху опору у межах своїх можливостей. Він підтримував зв’язок із Лондоном, із захопленими чехословацькими льотчиками (RAF) у Франції, через Чехословацький Червоний Хрест відправляв фінансову допомогу, посилки, листи. Він працював у земляцькому товаристві «Табір» і в осередку «Сокіл», оскільки саме чеські товариства у Швейцарії активно підтримували опір грошовими зборами, надавали підтримку організаціям опору та розміщували статті у швейцарській пресі. Він організовував благодійні концерти в таборах для інтернованих, було проведено сто шістдесят концертів, де він пропагував чеську музику та танці. У міській опері в Люцерні він поставив «Продану наречену» Сметани, яка стала маніфестом проти гнобителів.

Образ. 8
Існує велика кількість його листування з державними органами щодо дозволів на відвідування в’язничних таборів, списки відвіданих таборів, переліки військовослужбовців та їхні участі у виступах, запити про допомогу для радянських інтернованих, їхні фотографії, особисте листування. Сам Володимир Лібовицький у своїх спогадах, збережених у Театральному інституті під назвою «Радянські інтерновані у Швейцарії – Мої спогади», відзначав швейцарців, які допомагали, де могли, а театри безкоштовно надавали йому костюми. Йому залишили дозвіл на роботу, хоча знали, що в 1941 році на нього було видано ордер на арешт у Німеччині та Протектораті Богемія та Моравія, і він був вигнаний. Вони визнавали його нелегку роботу у військових театрах у таборах, зокрема в театральній трупі, що складалася з військовослужбовців французько-польського підрозділу, який був інтернований на території Швейцарії. З 1943 року цей колектив подорожував під назвою Військовий театр стрілецької дивізії – Марина Швейцарією з ревю-програмами під режисурою та хореографією Лібовицького, і Володимир, хоча й навчався класичного балету, демонстрував політичну сатиру. Його сольний номер «Ангел миру» з гримованим обличчям як алегорія осі Берлін – Токіо – Рим був відомий по всій країні. У письмовій характеристиці своїх військових років Володимир Лібовицький зазначає, що за цю діяльність і виступи для 2-ї піхотної польської дивізії, інтернованої у Швейцарії, яка в 1945 році повністю повернулася до Польщі, він мав бути нагороджений польським урядом. На підставі заяви від 1939 року його зрештою призвали до чехословацької іноземної армії на Заході, і 1 листопада 1944 року він був призваний. Він мав працювати на радіо, але відмовився, заявивши, що хоче на фронт. 5 січня 1945 року його прийняли з Франції до Англії та зарахували до чехословацьких збройних сил після проведеного призову (презентації) до чехословацької армії в Англії, і він був призначений солдатом до PVR-NT. Присягу він склав 10 січня, наприкінці січня його перевели до Чехословацької самостійної бронетанкової бригади до роти зв’язку як телеграфіста, і він пішов на фронт. Його підрозділ на західному фронті брав участь у боях за Дюнкерк. Цю гавань обороняв сильний німецький гарнізон, і чехословацькі солдати її блокували до кінця війни. На західному фронті він залишався до 5 травня 1945 року, а 29 липня 1945 року його звільнили зі служби. За свою діяльність в армії він отримав у 1945 році Чехословацьку військову пам’ятну медаль із відзнакою ВБ. Через стан здоров’я та після обстеження в січні 1952 року він отримав пенсію, і з 9 січня 1953 року йому було заборонено військову службу. На фронті він застудився, часто страждав від болю в попереку, мав дегенеративні зміни в поперековому відділі хребта і отримав хронічний ішіас правої ноги.

Образ. 9
Володимир Лібовицький і сучасність

У середині тридцятих років двадцятого століття Володимир Лібовицький одружився з Антонією Гроновою. Точніші відомості про Антонію, дату шлюбу, його тривалість, причини розлуки та про те, чи працював цей шлюб насправді, на жаль, перевірити не можна. Шлюб був бездітним. Після смерті Антонії у 1974 році він успадкував її квартиру в Празі, де після повернення з Псарів провів залишок свого життя. У родині Лібовицьких сьогодні немає жодного чоловічого нащадка, який носив би це ім'я. Останнім був син його кузена Ярослава, який помер у 2017 році.

Його дочка нещодавно отримала запрошення від власника музею в Ледцях біля Сланого, звідки у 1869 році прадід Ян Лібовицький виїхав на Волинь, і її попросили про співпрацю. Музей готує експозицію про Володимира Лібовицького та його рід. Також село Псари, де Володимир прожив майже двадцять років, вшанувало 110-ту річницю з дня народження цього жителя Псарів і збирає матеріали для вшанування його пам’яті в громаді. Його рідне село Новини Чеські (сьогодні Новини) в Україні нещодавно згадало свого найвідомішого уродженця в районній пресі. Вони опублікували цікаву інформацію про Сільський музей історії та місцевих традицій, який був відкритий у шістдесятих роках минулого століття. Він знаходився у старій школі й мав багато цікавих експонатів. Одна з найбільших зал була історичною, де ціла стіна була зайнята предметами, присвяченими Лібовицькому. Одним із них був лавровий вінок, який він отримав як нагороду за перемогу в конкурсі в Парижі. Протягом тривалого часу ця нагорода була одним із найцінніших експонатів музею. Однак із часом багато людей втратили інтерес до історії та місцевих традицій. Наприкінці сімдесятих років музей був закритий, і невідомо, куди перенесли експонати. Де зараз знаходиться цей лавровий вінок, ніхто не знає напевно. Володимир Лібовицький зазначений як особистість, народжена в селі Новини, на сторінках Вікіпедії як балетмейстер, режисер і хореограф європейського рівня.

Образ. 10, 11
Вірно характеризує Володимира Лібовицького танцівниця Ніна Йірсікова (1910–1978), яка спілкувалася з ним вже як з літнім паном на пенсії. У своїй книзі спогадів вона каже, що він був танцюристом, партизаном і борцем за краще майбутнє всією своєю життєвою працею. Володимир багато подорожував, працював за кордоном, довгі роки жив у розлуці. І так, на жаль, з його ім'ям у сучасному танцювальному та культурному світі ми майже не зустрічаємося. За згадками в періодичній пресі на самоті в Псарах, як кажуть, він писав свої спогади. Проте вони ніколи не були опубліковані та не збереглися в рукописному вигляді. Також він подарував понад сто архівних матеріалів зі своєї художньої кар'єри Театральному відділу Національного музею в Празі, а інші зберігаються в театральному фонді Державного обласного архіву в Пльзені. Кажуть, що він мав готувати разом з Йіндріхом Душеком, головою Круга друзів волинських чехів, у повоєнний період книгу про волинських чехів, але навіть вона не зареєстрована в жодній базі даних. Ми знаємо, що Володимир написав Хроніку села Новини Чеські, звідки походив, разом з Володимиром Фіком (1893–1990), головою Спілки чеських учителів на Волині при Чеській шкільній матіці. Хроніка заснована на сторінках Volynaci.cz для потреб членів Товариства чехів з Волині та їхніх друзів. Не можу не згадати родинні зв'язки з Володимиром Лібовицьким по лінії шлюбу сестри мого батька з його кузеном Ярославом. Мої спогади про дядька Володимира з дитинства на Жатеччині, де ми разом жили в п'ятдесятих роках минулого століття, хоч і туманні, але все ж я знайшла достатньо матеріалів, щоб наблизити цього волинського чеха як видатну особистість культурного та суспільного життя першої половини двадцятого століття.

Спогади з України від публіциста і журналіста Чеслава Читрого
Перша історія – Прикордонники вважали біженця спортсменом

Він міг стати відомим, міг наповнити культурну спадщину значним творчим внеском. Він міг геніально послужити українському театру і балету. Але був змушений втекти з рідної країни, з рідного села Новини, яке в 1928 році належало Польщі. Причина втечі була зрозуміла. Двадцятидворічний юнак не був звичайним активістом Просвіти, а також її організатором і натхненником. За три місяці він реалізував постановки кількох українських театральних вистав, організував читальню, виступав із прямими протестами проти польської влади через втручання у національні традиції чехів та українців. Тому потрапив до списків і сам випередив події – саме на Новий рік взяв лижі, буханку хліба та пішов у напрямку Праги. Володимир не одягнув хутро чи ватний піджак, а спортивний костюм, тому його на кордоні вважали спортсменом. А ще прикордонники побажали йому, щоб у горах, куди він хотів піднятися, він був обережний і не спускався з крутих схилів. Лібовицький пообіцяв це зробити, але вирушив на іншу сторону кордону. Без документів він потрапив до Вищої балетної школи Єлизавети Нікольської – однієї з найбільш визнаних європейських шкіл того часу. Туди його прийняли на основі його здібностей та таланту. Можливо, цьому також сприяли навички, отримані в танцювальній школі Василя Авраменка, яка була відкрита в Рівному в 1923 році, і до якої юнак з Новин належав.

При цьому він був настільки обдарованим учнем, що Авраменко неодноразово говорив Володимирові: «Сьогодні ти мій учень, а завтра я буду вчитися у тебе». Зовсім іншу думку про долю Володимира Лібовицького мав його батько, один із перших поселенців Новин, який вважав, що все людське щастя полягає в землі. Він працював з ранку до вечора. Проте не був бідним, мав усього вдосталь і якісний цегляний будинок, який стоїть і досі. Син він бачив як сільського агронома, який примножить урожай і свої статки. Тому батько після закінчення танцювальної школи віддав його на навчання до сільськогосподарського училища.

Друга історія – Від «полонинського кохання» до самотності в Псарах

Нічого не може стати перешкодою на шляху до служіння благу мистецтва, коли це бажання виходить із серця. Так само це bylo і у випадку Лібовицького. Після закінчення Вищої танцювальної школи Єлизавети Нікольської Володимир, який бездоганно говорив чеською, словацькою та українською та прекрасно навчився танцювати, став солістом балету Словацького національного театру. За три роки він отримав пропозицію стати керівником Ужгородського національного театру, з якою погодився. Однак найбільший акторський успіх уродженця Новин прийшов у театрі Нова хвиля. Там він спочатку виступав як хореограф, а після раптової смерті відомого М. Аркаса став головним режисером. Як режисер, Лібовицький ввів до репертуару класичні твори: Запорожець за Дунаєм; Ой, не ходи, Грицю, на весілля; Обдурилися та Запорізький скарб. Найуспішнішою була театральна п'єса Над Дніпром, за драматичною поемою Олександра Олеся. Сам письменник був у театрі, коли відбувалося виставлення, і був дуже вражений. Вершиною творчості Володимира Лібовицького як режисера мало стати Шевченкове твір Гайдамаки, куди він сам, як про це говорив, вкладав серце і душу. Прем'єра була запланована на 14 березня 1939 року, але в той же день угорська армія почала окупацію Закарпатської Русі, і всі творчі плани театру розпались.

Ім'я Лібовицького також характерно пов'язане з кінематографією. У 1939 році він з'явився у фільмі Полонинська любов як головний герой фільму, а також у фільмі Микола Шугай за романом Олбрахта (згідно з базою даних ЧСФД: драма Микола Шугай 1947 року, режисер М. Й. Крнянський, науковий консультант і хореографія Володимир Лібовицький). У цьому фільмі є багато повчальних епізодів, і всі вони стали реальністю завдяки хореографічному мистецтву пана Володимира. 

Новий розвиток таланту нашого земляка настало в 1954 році, коли Лібовицький почав працювати в Українському національному театрі в Пряшеві. Цікаво, що його вистава Марійка, до якої зробив музичний супровід один із його найближчих друзів композитор Р. Фест-Спішака, гралася сорок сім разів на рік. Такої популярності тоді не мала жодна інша п'єса. Однак вершини його слави як театрального діяча, хореографа та актора були замінені болісними падіннями. Особливо коли партійні органи дізналися про його близькі зв'язки з Волошиним, одним з найактивніших борців за незалежність України. Лібовицького визнали помічником націоналізму, і це означало звільнення з роботи, зниження авторитету, змовчання всіх попередніх заслуг. Лібовицький виїхав до села Псари і жив там на самоті в дерев'яному будинку. Правда, це не тривало довго, адже його заступив генерал Свобода, який дуже цінував творчість митця. Після «реабілітації» Лібовицький повернувся до Праги, але творчої активності більше не виявив. Він відвідував театральні вистави, давав поради молодим акторам і солістам, робив огляди та рецензії. П