20.10.2007

Шановні краяни!

Історія мого роду Я, Брайон Даніелла Юріївна, хотіла б описати шлях, який здійснили мої прародичі-чехи, що переселися жити на Україну в 19 столітті і згодом стали проживати в невеличкому селі під назвою Вільшанка (Ольшанка). Масове переселення чехів на Волинь з Богеми, які прийняли російське підданство і користувалися правами та пільгами, дарованими їм 10 липня 1870 року, почалося в середині XIX століття. Чехи-колоністи відіграли велику прогресивну роль у розвитку сільського господарства та промисловості нашого краю. Завдяки їм стали вирощувати на Волині хміль, цикорій, розвивати пивоварну промисловість, тваринництво.Це чехи привезли насіння люцерни. Так, у Житомирі працювали заводи І. Махачека та Л. Янси, а на Крошні - І.Альбрехта. Були побудовані невеликі пивзаводи Кліха у Вільшанці і Вебера у Високо-Чеському. Єдина архівна згадка була знайдена про родину мого прапрапрапрадідуся, Франца Івановича Велиха і прапрапрадідуся Володимира Федоровича Велиха. Як мені стало відомо з архівних документів, у Франца Івановича Велиха, мого прапрапрапрадідуся, було троє синів: Василь, Іван та наймолодший Володимир, якій під час підписання ходатайства мав від роду 33 роки, тобто народився у 1882 році. У 1904 році в родині Володимира Францовича та Марії Іванівни Велихів народилася дочка Анна, яка стала моєю прапрабабусею. А всього в сім’ї Велихів було 5 дітей – Марія, згадана вже Анна, Ростік, Йозеф, Зіна. У 1924 році в сім’ї Анни, яка вийшла заміж за Вацлава Скриванека, народилася перша донька Марія, через 2 роки – Тоня, у 1931 році – Петро, в 1934 році – Ростік,а в 1944-Вацлав. Тоня, Антоніна Вацлавівна, є моєю прабабусею. Нині вона проживає в селі Вільшанка. Тож усе, що я знаю про своїх предків, мені розповіла саме вона. Не любила згадувати прапрабабуся Першу світову війну. Ятрило душу минуле. Хоча революція 1917 року село Вільшанку та її жителів обійшла стороною. До того ж з боку радянської влади до чехів було якесь більш обережне ставлення. Більшовики спостерігали ніби з відстані життя чехів, замішане на їх національному колориті. Голод теж не був настільки страшним для чехів. Прабабуся, Антоніна Вацлавівна, розповідала, що їх врятувала корова, яку вони усі гуртом старалися гарно годувати. До того ж моя прапрабабуся Анна Володимирівна працювала на свинофермі і часто вночі приносила звідти щось поїсти з того, чим годували свиней. 1941-й рік… страшні часи наступили для всіх. Чоловіки пішли воювати на фронт, а жінкам залишилося лиш чекати на повернення рідних людей. Жодної звістки за всю війну не отримала прапрабабуся Анна Володимирівна від свого чоловіка, Вацлава Йосиповича. І все життя вона думала, що він загинув за визволення нашого району. Аж за кілька років до її смерті з Чехословаччини надійшов лист від чеських слідопитів, у якому вони просили Анну Володимирівну повідомити, чи повернувся з війни відважний чеський партизан Вацлав Скриванек. Виявляється, у 45-у році прапрадідусь воював з чеськими партизанами і визволяв від фашистів свою прабатьківщину – Прагу. А далі з військами пішов на Берлін. Видно, тоді, на початку 1944 року, він потрапив у полон, зразу ж після перших своїх боїв, і перебував у фашистському таборі, що розміщувався у Шепетівці. Хоча прапрабабуся, тобто його дружина Анна, їздила тоді в Шепетівку, проте Вацлава там уже не було, і вона подумала, що його німці розстріляли. У червні, того ж таки 1944 року, Анна Володимирівна народила сина, якого назвала на честь батька – Вацлавом. Доля жорстоко повелася з їх найменшим сином. Військову службу він проходив у 1964 році в Магадані. Що сталося, бабуся не знала і не відала до самої своєї смерті. Але тіло Вацлава привезли у цинковому гробу. Ховали його на Вільшанці у день 20-ліття хлопця. Тож коли на початку 90-х років з Чехословаччини прийшов лист від слідопитів, прапрабабуся заново пережила війну, смерть своїх рідних – чоловіка і сина і до останнього дня берегла їх фотографії під подушкою. Їй було важко усвідомлювати, що довгих 50 років вона не знала про військовий шлях свого чоловіка, а він, народившись чехом, помер на чеській землі, визволяючи свій народ від фашистського ярма. Прапрабабуся, Анна Володимирівна, усе своє життя чесно і сумлінно працювала на фермі колгоспу імені Рози Люксембург, а потім перейменованого в артіль імені Сталіна, а в 60-х роках йому дали назву ім. Кутузова. Як прапрабабуся працювала, говорить те, що перед війною вона була учасницею Виставки народного господарства в Москві і сам Калінін, всеросійський староста, вручав їй Бронзову медаль Виставки і швейну машинку «Зінгер», яка й донині зберігається в родині Скриванеків. Хочу розповісти про цікаву життєву долю прапрабабусиного сина, а моєї прабабусі рідного брата Петра Скриванека, а бабусі – рідного дядька. Років 7 тому він приїжджав у своє рідне село Вільшанку. Він жив у своєї сестри, а моєї прабабусі Антоніни Вацлавівни. Ось що він розповідав нам: - Мої бойові дії у складі Чехословацького армійського корпусу почалися 8-го вересня 1944 року. Це був великий похід через Польщу на Чехословакію, кордон якої ми пересікли 6 жовтня. А потім була Дукла... Там полягло 72 тисячі радянських бійців, тих, хто пліч-о-пліч був зі мною в бою. За місяць, протягом якого тривала історична битва на Дуклі, загинуло 800 чехів, 4 тисячі отримали поранення. Відступаючі війська німецької армії міцно утримували тридцятикілометрову лінію оборони і з відчайдушним опором відступали під натиском радянських військ. Таким кровопролитним був шлях від міста Дукла (Чехія) до міста Прешова (Словенія) протяжністю 150 км. Звільняючи міста і села своєї історичної прабатьківщини у складі Чехословацького корпусу, Петро Скриванек дійшов до столиці, міста Праги, переможна битва за яке відбулася саме у день капітуляції німецьких військ 5 травня 1945 року. Відтоді Чехословакія, Прага назавжди увійшли у його життя. Після Перемоги у 1945 році на території Чехії була заснована Центральна група військ Радянської армії, службу в якій продовжив нести Петро Скриванек. У 1950-1952 рр. він закінчив офіцерську школу. Із 1954 року на партійній роботі - секретарем райкому Комуністичної партії Чехії. Час вимагав і закінчення вищої партійної школи, здобуття фаху інженера-економіста. Згодом, вже у центральному комітеті партії Чехословакії, прабабусин брат очолив контрольно-ревізійну комісію. Саме у цей час, завдяки ініціативі нашого родича, кладовище у Празі, де захоронені полеглі за визволення міста радянські воїни, було перейменоване на Ольшанське, на честь рідного села Пет¬ра Вацлавовича. Сьогодні вже стали історією не тільки ці, але також і новітні перетворення у світі, як звільнення Чехії від комуністичної ідеології, її шлях до вступу до НАТО. Учасником і свідком ряду цих історичних етапів у житті країни став і Петро Скриванек. Про це красномовно говорять його бойові нагороди: Орден Червоного Прапора (1943р.), Орден Червоної Зірки (1944 р.), медаль «За мужність» (1943 р.), медаль «За Перемогу над Німеччиною» (1945 р.), медаль «За звільнення Праги» (1956 р.), воєнні подяки від Людвіга Сво¬боди, відзнаки за трудову діяльність протягом наступних десятиліть мирного співіснування Чехословакії і Радянського Союзу, Чехії і незалежної України, в період, коли Петро Скриванек став на чолі ветеранів Великої Вітчизняної війни Че¬хії. Так сталося, що згідно з домовленістю між урядами Радянського Союзу та Чехословаччини, багато чехів виїхали на свою історичну батьківщину. Їх поселяли в Судетах, на землях, де до того проживали німці, яких, в свою чер¬гу, переселили на територію Німеччини. Але родина моєї прапрабабусі Анни Володимирівни Скриванек не могла виїхати в Чехію разом з усіма, тому що дві її дочки Маня і Тоня були замужем за українцями. А переселитися туди на поселення могли лише чехи. Моя прапрабабуся, Анна Володимирівна Скриванек, прожила довге життя, насичене цікавими і разом з тим сумними подіями, важкою працею на свинофермі.Вона виростила п’ятеро дітей, була шанованою людиною в селі. Померла, коли їй було уже 90 років, а мені лише півроку. Прабабуся Антоніна Вацлавівна Скриванек вийшла заміж за українця, односельця Віталія Федоровича Розмаїтого. Усю війну він пройшов солдатом і повернувся в село з бойовими нагородами. Працював у колгоспі столяром. Прадідуся я не пам’ятаю, тому що він помер молодим. Йому було 43 роки. А прабабуся живе й донині у селі Вільшанці, на своїй рідній вулиці Шамров. Вона й зараз її так називає, хоча вулиця уже кілька разів перейменовувалася, а нещодавно їй дали ім’я відомого односельчанина, письменника Павла Шпити. Народилася моя прабабуся 1 липня 1926 року. Коли почалася війна їй було 15 років і вона вже очолювала ланку буряківниць. Про це я довідалася із замітки в районній газеті «Сталінський прапор» за 1944 рік, де було написано, що ланка Антоніни Скриванек виростила високий урожай цукрових буряків і першою в господарстві завершила зачистку поля. Усе життя, аж до виходу на пенсію, моя прабабуся трудилася в місцевому колгоспі. Вона виростила чотирьох дочок. Найстарша, теж Тоня, є моєю бабусею. Антоніна Віталіївна Розмаїта-Момот, народилася 14 квітня 1951 року. Після закінчення Київського університету імені Шевченка прийшла працювати журналістом в свою рідну районну газету «Прапор комунізму», яка нині називається «Життя Чуднівщини». 20 років бабуся очолює журналістський колектив. Вона випустила книгу нарисів про своїх земляків-чуднівчан. Книга, яка носить назву «Сонячне перевесло» - гарний подарунок землякам, своєрідний літопис їх звершень, людської діяльності, прекрасні розповіді про трудівників Чуднівщини, землі, яка дала життя і самій авторці. «Сонячне перевесло», мабуть, єдина в своєму роді книжка, де зібрано низку гарних, щирих і правдивих нарисів про людей одного району, багатого і щедрого талантами, своїми трудівниками, які люблять землю і працюють на ній. Антоніна Момот за книгу нарисів стала лауреатом всеукраїнської премії «Золоте перо» і удостоєна премії свого відомого односельця, письменника Василя Земляка (Вацека). Моя бабуся також носить почесне звання Заслуженого журналіста України. А її прізвище занесено в Книгу Пошани «Гордість Чуднівщини». В 1972 році в родині бабусі і її чоловіка, а мого дідуся, Віктора Пилиповича Момота, народилася донька Леся, яка стала моєю мамою. Леся Вікторівна закінчила музичне училище в м. Житомир, а згодом юридичний факультет Національної Академії Державної податкової служби України. Вийшла заміж за Юрія Анатолійовича Брайона, теж чуднівчанина. У 1994 році в їх родині народилася дочка, яку назвали чеським іменем Дана, тобто я. Пройшли роки і навіть століття. В колись багатодітній чеській Вільшанці нині проживає всього 5 чехів, це ті, в яких батько і мати за націоналістю чехи. Їх дуже мало, вони живуть на різних вулицях,в більшості це вже старенькі люди. Але вони знаходять в собі сили, щоб зустрітися один з одним, і щиро радіють тим зустрічам. Вони й донині родичаються не лише родинними зв’язками, а національністю. В серці колишніх і нинішніх чехів Вільшанки назавжди залишився нерозривний місточок: Вільшанка-Прага-Чехія.